Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш
Щасливчики, яким, попри все – попри фінансове питання, попри відбір серед учасників, попри загони карми, яка раптом ставала дибки й не пускала народ на семінар, – таки фортунило побувати на його тренінгах, доходили висновку, що вони живуть у дивовижний час – час, коли можна перетнутися з Батею в барі під трьома пальмами й посидіти з ним за шинквасом, поставити дурнуваті запитання на кшталт: «Юрію Антоновичу, так що ж воно таке, це Просвітлення?» – і отримати не менш дурнувату відповідь від ґуру абсурду: «Просвітлення, Вово, це така штука, що коли б вона з нами стряслася, ми б оце не розмовляли з тобою, а вклонились одне одному і пішли у кахве їсти хвалахвелі[28]». Хіба це не круто? Всі, хто побував у легендарного йога на сесіях, починали обожнювати його, ставали його фанатами і маніакально їли фалафелі – тому що їх полюбляв Майстер.
Батя зупинився перевести подих. Ось уже кілька годин він ішов без зупинки, просуваючись крутими гірськими стежинами. Це був четвертий день його мандрівки – він блукав маловідомими місцями Криму, лазив у закриті каньйони, подекуди долаючи особливо зарутисті ділянки за допомоги альпіністського спорядження, спускався дюльфером[29] вздовж потайних водоспадів і робив принагідні світлини для домашньої колекції (після двох фотовиставок – «Алоха Вайкікі», присвяченої кораловим рифам Гаваїв, і «Рикання тиші» з пейзажами гримотливого приклáдами «червоного» Тибету – він готувався зробити скромну фотовиставку про осінній Крим: невиразна краса ялівцю і задимлені стримчаки скель надихали його не менше, ніж екзотика тропіків).
Намагався оминати подорожні села і свій скромний харч ніс на собі, поповнюючи його ягодами та інжиром, який купував із машин на перестанках. Він не шукав зайвого спілкування. Для нього ці дні у Криму на початку осені були часом для медитації. Не хотілося переривати благородну тишу порожньою балаканиною.
Розум його роз’яснився, але, замість символів метафізичної гнози, що мали би піднятися з глибин несвідомого, в ньому плавали, наче недопалки в унітазі, лише рештки думок про те, що й завжди.
Він думав про Лару, яка залишилася в Коктебелі – сама в напівпорожньому готелі; думав про свою дружину Вікторію.
Про них говорили: «Так, як Юрій Антонович із повагою ставиться до Віки, так мало хто з чоловіків уміє. Юрій Антонович – справжній джентльмен!»
Він не хотів нікому розповідати про всі ті історії, що трапилися з ним за останні чверть століття, не хотів думати про Лару, роман з якою тривав уже років вісім, – усе це ганебними червоними чорнилами вже й так було написано на його житті.
Зі згадкою про Лару на Батю знову насунули важкі хмари задуми.
Вони з Ларою то роз’їжджалися з бажанням розірвати сороміцький зв’язок, то, перехоплені тонкою, міцною, наче жилка у рибалки, пристрастю, зустрічалися знову. І знову – кав’ярня у Криму, інжир і шампанське, знову готелі, знову розлуки на пероні й дурнувате відчуття, що хтось зі знайомих їх може побачити разом.
Він не любив молодих. Йому подобалися такі, як Лара.
Вона була фотографом із Москви. Це Лара зробила найпронизливіші з його світлин, де він уже був не удаваним, не тим майже шаржовим персонажем-качком, яким його зображали на фан-сайтах молоді послідовники. Не було там і самотнього воїна, котрий ладен, закусивши вудила, йти до останнього – станцювати танець перед власною смертю на вершині гори у пустелі.
На світлині був хтось – це завжди його трохи бісило.
Він завжди хотів, у підсумку, стати ніким, тоді як на світлині була особа – цілком конкретна людина.
Замість безпристрасного йога, який вивільнив свою свідомість із лабет генофонду, із лаписьк причин і наслідків, замість космічної свідомості, що мирно сяє крізь зіниці в об’єктив фотокамери, там був він: навіть не Батя – Юра. Моложавий чоловік, майже пацан. І ніколи не скажеш, що цьому набурмосеному блакитноокому хлопчиськові вже п’ятдесят. Ці щоки, ці трохи здивовані брови, ці губи – вони зраджували в ньому інше життя, яке він до останнього подиху поклявся ховати, хоронити в собі, не випускати назовні. Там він був живим, вразливим. Романтичним? Може, і романтичним.
Якби він не знав, що цей романтизм – останні сплески його забродилої (наче осіннє вино з яблук) хоті, можливо, він давно вже був би разом із Ларою. Розлучився би з Вікою, віддав би їй усе своє майно і, певне, няньчив би вже нового первістка, кровного братика своєї доньки, яка зараз мешкала десь у Таїланді.
Але ж біда була в тому, що він знав: цей осінній роман – тонкий, прихований – був декларацією такого ж тонкого і потайного фальшу, який субтельно і стало, а від цього нестерпно, тиснув на серце. Туди, куди сходилися всі прани,[30] де крутилася анахата-чакра,[31] чи то пак, енергоінформаційний трансформатор, як називав він те місце на своїх заняттях.
Людина людині – біль. Якщо й існувало справді якесь просвітлення, то ось воно – те, що він по-справжньому виніс із йоги: людина людині – кара. І, дивлячись на своїх студентів, він відчував, що їх попереду чекає чимало відкриттів. Із часом і їхні усмішки перестануть бути такими відкритими. Вони були щойно на початку шляху, і на всі відповіді про те, як воно ТАМ, Батя лише загадково усміхався. У них усе ще попереду.
Почуватись ошуканим у п’ятдесят – непристойно.
Бо й справді, чого він сподівався, сідаючи вивчати тексти Айєнґара та Рамачараки?
Якщо брати за великим гамбурзьким рахунком, він, як і всі решта, шукав Бога.
Він шукав диво, заради якого варто жити. Зрештою, звідки в душі (тоді він ще вірив у душу) могла існувати ця потреба у звільненні від маєти, у щасті й благодаті, як не через свою Причину, яку повною мірою наділено всіма цими якостями, що видаються такими привабливими для Її маленької часточки? Тоді він вірив, що є певна сила провидіння,
